24 травня – День слов'янської 

писемності та культури

Як народилася слов'янська абетка

В вас мудрість вічна і любов жива...

А хтось же вас народжував, слова,

Хтось ті суцвіття звуків винаходив

Що стали потім мовами народів.

Станіслав Тельнюк

Виникнення письма має надзвичайно важливе значення в історії будь-якого народу. Це одне з найістотніших знарядь культури, яке у просторі і часі розширює функціонування мови. Проблема виникнення письма у слов'ян дуже складна. Протягом багатьох років учених цікавлять такі питання: коли і як народилася слов'янська писемність, слов'янська абетка, і чи мали наші предки до цього якісь інші писемні знаки.

Тривалий час побутувала думка, що наша писемність з'явилася лише після хрещення Русі, коли з Візантії і Болгарії було завезено богослужебні книги. Ось як, наприклад, писав Аврелій Августин, відомий як Августин Блаженний (354-430 р. н.е.): "Те суб'єктивно розумне, що існує в нас, тобто те, що розумом обдароване й розумно-об'єктивне творить чи керується ним, пов'язується певними природними зв'язками спілкування з тими, з ким у неї цей розум спільний. Але оскільки людина не могла б установити надійного спілкування з іншою людиною, якби вони між собою не розмовляли і таким чином не передавали одна одній свої почуття й думки, то це об'єктивно-розумне знайшло потрібним позначити предмети словами, тобто певними звуками, що є знаками...".

У багатьох місцях, де колись селилися наші пращури, особливо в Північному Причорномор'ї, археологи не раз знаходили на кам'яних плитах, амфорах таємничі, незрозумілі знаки. Але питання про існування писемності в ті давні часи залишається відкритим.

Перший історик давньої слов'янської писемності болгарський книжник, учений-чернець Чорноризець Храбр, який жив у X столітті при дворі болгарського царя Симеона, у книзі "Про письмена" розповідає про два етапи розвитку слов'янського письма.

Перший етап – коли слов'яни ще були язичниками, отож користувалися рисками й зарубками.

Другий етап – після прийняття християнства, коли вони почали писати римськими й грецькими письменами.

І було так доти, поки великими просвітителями слов'ян – братами Кирилом і Мефодієм не був створений алфавіт.

Мова, яку запровадили Кирило й Мефодій, стала мовою східнослов'янських народів, отже, й українського.

Глаголиця – то давня система слов'янського письма, укладена Святим Кирилом. Немає даних про систематичне вживання глаголиці в Україні, однак вона була відома за часів існування Київської держави в рукописах XI-XV століть.

Кирилиця є вдосконаленою системою письма, названою на честь Кирила. Ця слов'янська азбука вживалася протягом сотень років і стала основою сучасної азбуки багатьох слов'янських народів. Імена Кирила й Мефодія навічно записані в історію слов'ян.

Молода європейська держава Україна із здобуттям своєї незалежності також вшановує слов'янських учителів, чий науковий подвиг свого часу сприяв майбутньому становленню й української писемності. Під час присяги першого президента України Леоніда Кравчука на вірність народові України поряд з Конституцією та Актом проголошення незалежності України лежала розкішно оздоблена рукописна книга. Це було Пересопницьке Євангеліє – перший відомий дотепер з перекладів євангельського тексту літературно-писемною мовою переклад, який зробили Кирило і Мефодій.

У День слов'янської писемності та культури хочеться віддати шану і сказати: "Вічная пам'ять і вічная слава братам Кирилу і Мефодію".

 Починаючи з 2013 року щорічно 22 травня відзначають 

День Шерлока Холмса (Sherlock Holmes Day). 

Дата для проведення свята вибрана не випадково. Саме в цей день в 1859 році народився сер Артур Конан Дойль, творець цього чудового персонажу. Шерлок Холмс з моменту своєї появи зачарував публіку різного віку і цілком заслуговує свій власний день в календарі свят. Якщо ми говоримо фразу «всесвітньо відомий детектив», то звичайно ж маємо на увазі - Шерлока Холмса! Детективний персонаж Шерлока став героєм для мільйонів з моменту його створення.

Завітайте до бібліотеки та пориньте у світ детективу!

 22 травня минає 160 років перепоховання Т.Г.Шевченка на Чернечій горі

Останній шлях Кобзаря в Україну

У березні минуло 207 років від дня народження та 160 років від дня смерті Т.Г.Шевченка. А 22 травня українство, як і всі люди, що цікавляться нашою самобутньою культурою та історією, відзначають ще одну жалобну дату – 160-ту річницю перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій горі в Каневі.

Оглянемо ж прожиті геніальним українським поетом і художником його 47 років життєвого шляху: 24 роки – в кріпосному рабстві, 10 літ – волі, радостей життя і високої творчості, 11 років невимовно тяжкої солдатської муштри, яка геть підірвала його здоров'я, нарешті, три роки доживання в Петербурзі під постійним негласним наглядом жандармів.

Повернувшись до Петербурга зі своєї останньої подорожі Україною у вересні 1859 року, Тарас Григорович з листопада 1860 року почав часто нездужати. Наприкінці січня 1861 року Микола Семенович Лєсков (1831-1895) – російський письменник, приїхавши з Києва до Петербурга, відвідав поета, який мешкав при Академії мистецтв. Під час розмови Шевченко розпитував Лєскова про Варшавську залізницю і Київське шосе, з сумом промовляючи: "Та коли б швидше ходили поштові екіпажі, не доїдеш живим на цих клятих перекладних, а їхати треба – помру я тут неодмінно, якщо залишуся". В 1861 році завершувалося будівництво шосе на всьому шляху від Києва до Петербурга. А їхати ґрунтовими дорогами 1118 верст, та ще на перекладних, міняючи коней через кожні 15 – 20 верст, було дуже важко. На такий переїзд витрачалося від 10 до 15 днів. Шосе від Петербурга до Києва було відкрите з 1 липня 1861 року, але, на жаль, до відкриття його Шевченко не дожив.

У суботу 9 березня 1861 року, в день народження поета, першим відвідав хворого Михайло Матвійович Лазаревський (один із шести братів Лазаревських, друзів Шевченка). Тарас Григорович сидів на ліжку і важко дихав. Близько третьої години хворого відвідали ще кілька приятелів. Коли залишився в нього лише М.М.Лазаревський, Шевченко став казати, що навесні він поїде в Україну, що рідне повітря відновить його здоров'я: "От якби додому, там би я, може, одужав". Та не одужав. Перший поет України, останній її Кобзар, останній талант, що вийшов із принизливого для людства кріпацького стану, помер наступного дня.

У день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися в квартирі його друга й душоприказника М.М. Лазаревського, де тоді ж було вирішено, як увічнити пам'ять Т.Г.Шевченка. Першим із восьми заходів ви¬рішили: перевезти тіло поета в Україну, згідно з його заповітом від 1845 року:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

Для Шевченка Україна – найвища святиня земна, за неї він готовий був принести в жертву Богові і тіло, й душу, для неї він жив і страждав.

І в 1847 році він прохав однієї ласки: упокоїти його кістки в рідній землі.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах.

("Сон", "Гори мої високії").

На другий день по смерті поета один із найближчих його друзів М.М. Лазаревський звернувся з проханням до санкт-петербурзького генерал-губернатора видати дозвіл на перепоховання тіла Кобзаря в Україні. У квітні 1861 року труну викопали з землі, вклали в іншу, цинкову, і поставили на спеціальний ресорний повіз. Чорна труна вивершувалась на запряженому четвериком повозі. Перш ніж рушити в далекий шлях на Україну, заговорив Пантелеймон Куліш, соратник по Кирило-Мефодіївському братству: "Що ж се ти, батьку Тарасе, од'їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од Козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з цього світу без сеї останньої честі".

І труну поета накрили червоною китайкою, а жалобний повіз рушив зі Смоленського кладовища через Васильєвський острів, Адміралтейську площу і Невський проспект до станції Ніколаєвської залізниці. До Москви везли поїздом. З Москви – старим поштовим шляхом через Тулу, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин, Козелець, Бровари. Про прибуття труни з прахом Шевченка в Бровари довідалася не лише громада Броварів, а й Києва. Незважаючи, що це був понеділок, попрощатися з Кобзарем прийшло багато людей. До Києва йшли довго, майже сім годин. Процесія почалася близько п'яти годин вечора у самому лісі, що зі сторони Броварів. У шляхетному пориві юнацького захоплення молодь, не чекаючи дозволу духовної та світської влади, хотіла везти труну містом, просто до університетської церкви. Однак, митрополит вказав на найближчу до Дніпра церкву Різдва Христового, а генерал-губернатор, зі свого боку, поклав на отця Петра відповідальність за те, щоб у церкві не виголошувалось жодних промов.

Внаслідок такого розпорядження "властей предержащих" студенти випрягли коней і на собі понесли тлінні останки поета через по¬дільське шосе аж до самісінької церкви Різдва, що на Подолі.

Виконуючи заповіт Шевченка поховати його на батьківщині, петербурзька громада українців все-таки остаточно не розв'язала питання, де саме поховати його. У жвавому листуванні між петербурзькими та київськими друзями поета одні наполягали на тому, що Кобзареві найбільше личить лежати у метрополії українських міст Києві, над Дніпром, – у Видубицькому монастирі або на Аскольдовій могилі чи на Щекавицькому кладовищі. Інші, в основному родичі поета, вибрали місцем для поховання Канів, біля Успенського собору. Художник Г.Честяхівський, який був приятелем Шевченка в останні роки його життя, наполегливо доводив і таки довів, де хотів Тарас мати свій останній притулок: у Каневі, на тому самому місці, яке вибране поетом за життя для будівництва власного дому – на Чернечій горі.

Отож, труна з прахом поета переночувала у церкві Різдва, що на Подолі. Наступного дня жалобний похід у супроводі великого натовпу потягнувся по шосе до Ланцюгового мосту, за яким через великий розлив Дніпра стояли тоді пароплави. На одному з них і відбув наш Тарас у своє плавання до тихого вічного пристанища.

Через сильну весняну повінь того року пароплав не зміг у Каневі пристати до берега, і мусив зупинитися на чималій відстані від нього. Після тривалих суперечок вирішили вивантажитися таким чином: дістали звичайний драбинчастий віз, спустили на нього з пароплава труну, запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі небіжчика зустріло місцеве духівництво, труну поставили на ноші і "понесли батька дужого на руках своїх".

Відправивши панахиду в день прибуття, друзі поета вирушили на Чернечу гору вибирати місце для могили. 22 травня 1861 року о 7-й годині вечора при численному напливі народу з передмість і навколишніх сіл на Чернечій горі поховали Великого кобзаря України.

Так завершився останній шлях Т.Г. Шевченка в рідну Україну, про яку з болем писав:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

#Шевченко_пам'ятаємо

Для бібліотечних працівників Софіївської громади проведено бібліотечну креатив – лабораторію «Удосконалюємо свою майстерність: ідея, досвід, практика».

Вишиванка – Вкраїна і доля.
В ній не лише барвиста краса.
В ній боролися предки за волю
І відходили на небеса.
Жито жали і хліб випікали,
І у парі ішли під вінець.
В ній дітей своїх благасловляли
Батько й мати, від щирих сердець.
Вишиванко моя, вишиванко,
Ти- як пісня, у серці моїм.
Одягну тебе в будні і свята,
Щоб любов поселилася в нім.
(Т. Строкач)

 Фотозона "А над світом українська вишивка цвіте"

#День_вишиванки_2021

                                 Вітаємо з Днем вишиванки!

“…Бджоли не відають, чи споживатимуть зібраний ними мед. Ми не знаємо, зі свого боку, хто використає духовну потугу, котрою ми збагачуємо світ. Як і бджоли, що перелітають з квітки на квітку за медом, якого забагато для особистих потреб і своїх дітей, так і нам треба переходити від реальності до реальності в пошуках усього, ладного живити загадкове полум’я духовної сфери людини. Отож, маємо бути готові зустріти будь-яке явище, переконані щодо виконання питомого завдання. В цьому сенсі долучаймо власні почуття, пристрасті, живлячи все видиме, суще, збагненне, дотичне. Застосовуймо всю суть свого єства, а це ідея, отримана з відкриттів, і висновки, здобуті під час спостережень. Настає момент, коли все обертається благом для людського розуму, який скорився добрій волі величного людського завдання” Моріс Метерлінк.

Ця книга у бібліотеці завдяки УІК

#УІК

#Українськийінституткниги

20 травня

День вишиванки

Запрошуємо до бібліотеки!

Прийдіть у вишиванці і отримайте гарну світлину у фотозоні

«А над світом українська вишивка цвіте»

 

Інформаційні матеріали про депортацію кримськотатарського народу 1944 року 

Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, – один із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня того ж року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року після анексії 2014 року більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами, так званої, «Республіки Крим». Доводиться констатувати, що на п’ятому році анексії АР Крим переслідування кримськотатарського народу російською окупаційною адміністрацією лише посилилося.

За таких умов, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-VIII «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.

У 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 одиниць адміністративно-територіального устрою АР Крим та м. Севастополь, назви яких містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. За рекомендацією Українського інституту національної пам’яті переважній більшості перейменованих населених пунктів повернуто історичні кримськотатарські назви, що стало практичною реалізацією передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» забезпечення Державою права депортованих осіб на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації.

 

Вітаємо з Міжнародним днем музеїв!

Там, за вікном нуртує сьогодення,
А тут, де тиша ніби вкопана стоїть,
По-своєму святкові і буденні
"Законсервовані" миттєвості століть.
Щоб ми могли своє вчорашнє знати.
Мов книгу знань, щоб погортали час,
Довірливо очима експонатів
Минуле наше дивиться на нас...

Шановні працівники Софіївського історико-краєзнавчого музею! Вітаємо вас з Міжнародним днем музеїв і хочемо побажати успішної роботи в культурній сфері нашої громади.
Музейний працівник – це звання носія духовності, який максимально намагається підтримувати національну культуру і прищеплювати її майбутнім поколінням. Дякуємо вам за неоцінений вклад в області культурного просвітлення і виховної роботи. У цей важливий день бажаємо великого особистого щастя і успіху в майбутніх починаннях!

 Бібліотечний розмай

 Для учнів 10 класу Софіївської опорної ЗОШ  провели літературний експрес «Літературна Європа:читаємо найкраще».

 

Все відцвітає, і жовкне, і гине,

 Вітром розноситься, ніби сміття…

Тільки родина – як вічна зернина

На невмирущому полі життя.

Родина, родина – від батька до сина,

Від матері доні добро передам.

Родина, родина – це вся Україна

З глибоким корінням, з високим гіллям.

 В. Крищенко

Напередодні Дня сім’ї знайомимо з читаючою родиною Бугаїв. Сергій Володимирович та Світлана Вікторівна за освітою педагоги, працюють керівниками гуртків КЗ «Софіївський центр творчості». Донька Настя та син Ваня – учні Софіївської опорної школи, а наймолодший синок Сашуня ходить до дитячого садочка. Всі члени родини дуже люблять читати і книга є постійною потребою для них. Дорослі розуміють, що саме батьки повинні пройти з дитиною довгий шлях саморозвитку й морального вдосконалення.

 Вітаємо вас! Всіляких життєвих гараздів і щирої дружби з книгою на довгі роки.

 

Людяність у часи жорстокості: серед українців - понад дві тисячі «Праведників народів світу»

У роки Голокосту - добу зневіри, жорстокості та душевного розпачу була й меншість, яка не втратила людського обличчя. Ризикуючи власним життям, вони рятували переслідуваних євреїв від смерті.

Радимо подивитися  фільми про Праведників народів світу України:

Нині уже завершені 8 серій циклу документальних короткометражних фільмів «Слово Праведника» (режисерки Світлани Левітас та Маргарити Яковлевої). Дізнатися більше можна на офіційній фейсбук-сторінці: facebook.com/Word-of-the-Righteous-291600848000153

Також є ряд документальних кінорозвідок про українських праведників на UA:Перший –  «Олександра Шульженко. Доля Праведниці» та фільм «Праведники». 

Анімаційний документальний фільм «Людина з обличчям», присвячений Праведнику народів світу Якову Сухенку, який у час Голокосту рятував євреїв у м. Рівне: https://www.youtube.com/watch?v=PyBC-so84-U

Та художній фільм «У темряві» польської режисерки Агнєшки Голланд, який був номінований на премію «Оскар» - про Праведника народів світу зі Львова Леопольда Соху.

Проєкт «Українці-Рятівники. Марафон історій» присвячується

людям, які в роки Другої світової війни рятували життя євреїв, ромів та інших жертв Голокосту.

Зібрання на одному електронному ресурсі інформації про Рятівників – БАНКУ ПОРТРЕТІВ.

Він містить життєві історії, історії порятунку, фото, документи, відеоспогади, архівні й музейні матеріали. Кожен нарис презентує дослідник, член родини, краєзнавець, установа та ін. Сайт двома мовами – українською та англійською.

Проєкт дозволить популяризувати приклади гуманізму й толерантності українців і уродженців України в роки Другої світової війни не лише в нашій країні, а й в усьому світі.

https://www.xn--e1agqdganc.com.ua/index.php?lang=eng 

 До Дня пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни пропонуємо прочитати книгу Тетяни Пахомової  «Я, ти і наш мальований і немальований Бог».

 • Книга стала переможцем конкурсу «Коронація слова - 2016»

• Роман засновано на реальних подіях 1941–1945 років

Драматична та зворушлива сімейна сага, що пробуджує віру в добро та милосердя. Напружений сюжет роману зачарує вас і змусить читати, не відриваючись.

Синьоока Міра мало схожа на інших членів великої та дружної єврейської родини. Коли у гамірний багатонаціональний Львівський Вавилон прийшла нацистська чума, ці сині очі врятували дівчинці життя. Вона дивовижно схожа на померлу доньку дорожнього майстра, і той допомагає втекти їй, її матері й брату. Дев’ятсот довгих днів Степан з дружиною Марією ховатиме їх у підвалі від сусідів і поліцаїв. Хатка на краю села, між кладовищем та церквою, стане хитким містком між життям і смертю для двох родин, що молитимуть у єдиного милосердного Бога про порятунок…

 Тетяна Пахомова, яка стала «голосом тих, хто не може говорити за себе», розповіла, що кожен отримав те, на що заслужив.
Безліч філософських питань постає перед читачем. Є над чим замислитися. Варто прочитати. Це книга про велику людяність.

Василь Стефаник | Біографія | Цікаві Факти 

Перевір свої знання з творчості Василя Стефаника https://learningapps.org/watch?v=pe5e32ghj21

 14 травня 2021 року виповнюється 150 років від дня народження видатного українського письменника, неперевершеного майстра соціально-психологічної прози, новатора модерністської техніки письма, новеліста, тонкого спостерігача людської душі, гуманіста і просвітителя Василя Семеновича Стефаника.

Його творчість – не просто майстерне зображення автентичного галицького сільського побуту, політичних обставин того часу, це заглиблення в універсальні аспекти людського життя. Творчість та манера письма Василя Стефаника мали великий вплив на розвиток української новелістики.

#ВасильСтефаник150років

 Материнство — це щастя і благословення, яке Бог дає людям. А ще велика відповідальність і важка праця! Всім матерям бажаємо, щоб вас любили і цінували ваші діти — найкращі на світі, добрі, розумні та успішні! Нехай ніколи не заростає стежка до батьківського порогу.

Будьте щасливими і здоровими на радість своїм рідним! 

Мами-працівниці (та їхні діти) 

Софіївської центральної бібліотеки 

щиро вітають з Днем матері

усіх матусь Софіївської громади!

 

 5 найпронизливіших книг про

Другу світову війну

«Якщо не забувати війну, з’являється багато ненависті. А якщо війну забувають, починається нова. Так говорили в давнину». Ця цитата з книги «У війни не жіноче обличчя» Нобелівської лауреатки 1983 року Світлани Алексієвич лякає своєю актуальністю й нині. Напередодні великих свят згадаємо найпронизливіші книги про Другу світову війну, які написано у XX столітті.

Еріх Марія Ремарк

«Тріумфальна арка»

Автор найпронизливіших творів про війни у XX столітті — Еріх Марія Ремарк: напевно, тому, що в його творах поряд з війною незмінно є любов. Сам письменник служив на Західному фронті в Першій світовій війні, був поранений; про що в 1929 році написав у найзнаменитішому романі епохи «втраченого покоління» «На Західному фронті без змін». Під час Другої світової війни письменник жив у США, а в Німеччині в 1943 році стратили його молодшу сестру Ельфріду — за антигітлерівські висловлювання. У 1945 виходить його роман «Тріумфальна арка», події якого відбуваються в 1938 році між двома війнами і який надзвичайно точно передає відчуття людини, затисненої в лещатах двох воєн.

Жінка йшла навскоси через міст прямо на Равика. Вона йшла швидко, але якоюсь несміливою ходою. Равик помітив її лише тоді, коли вона опинилася майже поруч. Він побачив бліде обличчя з високими вилицями й широко поставленими очима. Це обличчя заціпеніло й було схоже на маску, у тьмяному світлі ліхтаря воно здавалося неживим, а в очах застиг вираз такої скляної порожнечі, що Равик мимоволі насторожився.

«Щоденник Анни Франк»

Перший запис у щоденнику Анна Франк, дочка офіцера й підприємця Отто Франка, зробила в червні 1942 року — їй було 13 років. Анна вела щоденник упродовж двох років, поки разом з родиною перебувала в сховищі в офісній будівлі в Амстердамі, яку захопили нацисти. Дівчинка мріяла стати письменницею. Щоденник Анни Франк опублікував у 1947 її батько, єдиний, хто вижив з того сховища — сама Анна загинула в 1945 в концтаборі, захворівши на тиф. Сьогодні «Щоденник Анни Франк» перекладено 70 мовами, а загальний тираж становить понад 20 мільйонів екземплярів.

Після кожної війни завжди говорять: це ніколи більше не повториться, війна — такий жах, за всяку ціну потрібно уникнути її повторення. І ось люди знову воюють одне з одним, і ніколи не буває інакше. Поки люди живуть і дихають, вони мають постійно сваритися, і щойно настає мир, вони знову шукають чвар.

Світлана Алексієвич

«У війни не жіноче обличчя»

Одна з найвідоміших книг про війну, яку написала Нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич. За своєю суттю Алексієвич — письменниця-документалістка, тому книга створена на розповідях і голосах жінок, які брали участь у Другій світовій війні. Книгу, яку авторка написала 1983 року, жорстко критикували через натуралізм і розвінчання героїчного образу «радянської» жінки.

Якщо не забувати війну, з’являється багато ненависті. А якщо війну забувають, починається нова. Так говорили давні. Після війни багато говорили про нелюдськість, намагаючись пояснити, що сталося. Але нелюдськості, вже вибачте мені, не існує. Є тільки людське і ще раз людське.

Віктор Некрасов

« В окопах Сталінграда»

Книга автора-Киянина – саме так, з великої літери. «В окопах Сталінграда» – війна без прикрас. Головне в творі – правда про жорстокість війн,якими б вони не були. На поверхні - військовий побут і народний героїзм,побачений очима інтелігента,в його основі – глибоко схований бунт проти ідеї «людини-гвинтика». Де люди більше не люди, а жива сила, витратний матеріал. Найчастіше без техніки.

«Не щастить нашому полку. Яких-небудь нещасних півтора місяця лише воюємо, і ось вже ні людей, ні гармат. По два-три кулемети на батальйон… І зовсім недавно тільки в бій вступили – двадцятого травня, під Терновою, коло Харкова. Прямо з ходу. Необстріляних, що вперше потрапили на фронт, нас перекидали з місця на місце, клали в оборону, знімали, пересували, знову клали в оборону. Це було в період весняного харківського наступу».

Борис Васильєв

«А зорі тут тихі...»

Про жінку на війні – героїчна, не побутова версія. Але не ура-патріотична, а жива. Дивовижна та зворушлива історія про п'ятьох молодих дівчат, які без роздумів відправилися на фронт. Скільки потрібно мати мужності, щоб віддати своє життя заради майбутніх поколінь? «У війни нежіноче обличчя» – це звідси.

Тому що: «Женька раптом кинула гвинтівку і, зігнувшись, пішла за кущі, хитаючись, як п’яна. Упала там на коліна: нудило її, вивертало, і вона, схлипуючи, все когось кликала – маму, чи що… Старшина встав. Коліна ще тремтіли, і сосало під ложечкою, але час втрачати було вже небезпечно. Він не чіпав Комелькову, не кликав, по собі знаючи, що перша рукопашна завжди ламає людину, переступаючи через природний, як життя, закон «не убий».

#Читайте! Щоб знати і пам’ятати якою була ця війна та яку ціну за неї довелося заплатити.