Доля Олеся Гончара, світоча української нації, так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава - Українська Народна Республіка. Він як ровесник її прожив з вірою, що вона, хоч і була розіп'ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі. Він як національний проводир до соборності України поклав на вівтар свободи Матері серце і душу і відійшов за межу життя з синівською думою, що Україна жива...

Сьогодні, 3 квітня 2021 р. виповнюється 105 років від дня народження Олеся Гончара - українського письменника, літературного критика, громадського діяча, лауреата численних премій і нагород, першого Шевченківського лауреата в галузі літератури, Героя України (1918-1995).

Народився майбутній письменник в с.Ломівка (нині - в межах міста Дніпра) в родині Біличенків.

Коли йому було 3 роки, померла мама і виховувався він в родині маминих батьків на Полтавщині, а ставши дорослим, взяв мамине дівоче прізвище.

Писати оповідання і вірші він почав на початку 1930-х років.

Закінчив технікум журналістики в Харкові. Працював вчителем, займався журналістською роботою.

Став студентом філологічного факультету Харківського державного університету. Навчання перервала війна. Пішов на фронт добровольцем, був мінометником. Повернувся з нагородами, бойовими орденами і медалями, не зламаним духовно.

Навчання закінчив у Дніпропетровському університеті.

Він за життя став класиком літератури. Зазнав слави і цькування.

У середині 1960-х років Олесь Гончар став одним з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, зокрема спорудження Державного заповідника на острові Хортиця.

Одним з перших він заявив про катастрофічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, звинувативши в цьому існуючу політичну систему. В умовах національно-культурного відродження 1980–початку 1990 років підтримував створення товариства шанувальників української мови та Народного руху України, очолив Добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Під час революції на граніті у 1990 р. серед протестуючої молоді була онука О. Гончара - Леся. Олесь Гончар прийшов до Верховної Ради і висловив свою підтримку студентам. "Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими".

Письменника вразив цинічний глум і насмішки народних депутатів щодо голодуючих студентів. Щоб висловити свою солідарність з протестувальниками Олесь Гончар написав заяву про вихід з комуністичної партії, до якої вступив на фронті.

У суспільстві Олесь Гончар заслужив славу людини моральної й совісної.

У щоденнику він залишив запис "Січовик заповідав класти в могилу - під голову - сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: "Тронку", "Собор" і "Зорю".

Міжнародний біографічний центр у Кембріджі визнав Олеся Гончара "Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років". Роман "Собор" Олеся Гончара подавали на Нобелівську премію.